«Я не людина, я ‑ вікно у сад», ‑ писала
на початку 60-х років юна Ірина Жиленко. Росла душа поетеси і
зростав-розростався її поетичний сад, осяваючи наші будні, даруючи віру у
торжество краси над потворністю, добра над злом.
Ніжність і громадянська мужність,
філософська всеосяжність і камерність ‑ такою постає творчість авторки у цій
книжці.
Микола Жулинський:
«Поетичний світ Ірини Жиленко твориться
за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але її уявний
світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню
себе, точніше, завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального
буття-існування і «поселенню» в художнє буття. У тому,іншому, інакшому світі ‑
світі художньої реальності ‑ вона вільна, нічим і ніким не скута ‑ ні
ідеологією, ні соціальним замовленням, ні жодним каноном, формою чи стилем.
Це поезія відвертого, сповідально
чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і ласки, надії, а головне ‑ свята
на цьому земному карнавалі життя; це пошуки духовної опори передусім у собі
серед жорстокого і холодного велелюддя; це зазивання вистояти серед щоденної
клопітливої неприглядності, підтримати вірою в добро і надію високим злетом
уяви, фантазії, підняти людину над гіркотою переживання життя і смерті».