Пропонуємо декілька віршів нашого колишнього читача Васильчука Павла Гнатовича (1932-2011),
присвячених цій порі року .
Рання осінь
Рання осінь кида лист під ноги.
Мов радіє: скоро вже зима
Захова під сніг стежки й дороги
І на них заблудиться й сама.
Аж до того, як весна прилине,
Проліском проб’ється із землі.
З високості пісня журавлина
Людям нагада про радості й жалі.
Про струмків сріблисті передзвони,
Про буяння цвіту у садах,
Про пісні, що линуть за кордони,
Що викликають радість у очах.
Рання осінь кида лист під ноги.
Сповіщає: скоро вже зима…
В моїм серці болі і тривоги.
А спокою?
Не було й нема.
Рання осінь…
***
Відлітають гуси в
дальнії краї.
Полишати мусять
Радощі свої:
І озерні плеса,
Заплави річок,
Тихі сплески весел,
Хоровод качок.
Відлітають гуси,-
Стрічки журавлів.
Покидати мусять
Радості й жалі…
Я свій край – Полісся
У серці ношу,
З ним навіки зрісся-
Тож не полишу.
***
Вже бабине літо
сріблиться,
Давно відлетіли
курки-журавлі.
Мені моя молодість
сниться
І розквіт весняний
землі.
То буйно цвіте
черемшина…
Рахує зозуля роки…
То жайвора пісенька
лине…
Травневі літають
жуки…
То яблуні цвіт
опадає,
А я все милуюся ним
І груди мої наповняє
Весна оцим
трунком п’янким.
Прокинуся – зразу ж
згадаю,
Що осінь і – скоро
зима.
Йде смуток. Його не
бажаю,
Як старості всі.
Зокрема.
Не красить вона аж
нікого,
Не радує з
віку-віків…
Ганьбити не треба
земного.
Все збудеться: чого й
не хотів.
Як осінь прийшла –
так пролине.
Прийде і минеться
зима.
Хтось буде весілля
стрічать солов’їне,
Когось лиш згадають,
що був та нема.
Хай мирно вам,
діточки, спиться,
Хай мирно течуть Жолоб’янка й Десна.
Дорослим нехай лише
сниться
Їх молодість – вічна
весна.
Немає коментарів:
Дописати коментар